«Там яснії зорі і тихії квіти єднаються в дивній розмові» (лексико-семантичне поле «тиша» у творчості Лесі Українки)

Анотація

У статті проаналізовано лексичні, семантичні, стилістичні одиниці в творчості Лесі Українки у зв’язку з тенденціями літературного процесу другої половини ХІХ століття. Особливу увагу звернено на функціонування синонімів, епітетів та інших стилістичних засобів для опису природного стану – тиші. Проаналізовано іменникові, прикметникові, займенникові дієслівні засоби, які передають звуки природи і які контрастують з ними. Розкрито мовну майстерність автора в розбудові лексико-семантичних полів сонця, неба, землі, вітру, зірок, а також експресивний потенціал назв предметів і явищ природи, назв місця дії, назв абстрактних понять. Визначено функції однорідних членів, синтаксичних і стилістичних одиниць у змалюванні тиші. Узагальнено основні напрями розвитку лексико-семантичного поля «тиша» в українській мові. Розглянуто постать поета в контексті літературного процесу й історії літературної мови. Наголошено на індивідуально-авторських особливостях у зображенні природного стану тиші. Наведено думки дослідників про місце творчості Лесі Українки в історії української літератури і культури загалом.

Ключові слова: лексико-семантичне поле, синоніми, епітети, метафори, порівняння, мова письменника.

Посилання